supergirls don't cry, supergirls just fly©
подивилася тільки що документальний фільм про The Doors під назвою "When You're Strange". насправді я досить мало знала про цю групу. так, я слухала їхні пісні(хоч і не багато), а "People Are Strange" є в моєму власному списку найкращих пісень, але про саму групу я не знала нічого крім назви, я навіть не підозрювала, що саме Джим Моррісон був її фронтменом. нє, я звісно чула про нього, але не знала чому він відомий. фільм все показав, він справді гарно створений, та ще й озвучкою Джонні Деппа. також він збагатив мої пізнання про історію хіппі, в чому я теж не була експертом.
правду кажучи, мені жаль Моррісона. про мене, він не був готовий до слави, точніше до її наслідків. ставши популярним, він припинив вважати себе простою людиною й став почуватися Богом, й тому його так підкосив той виступ в Маямі, де він, звикший до любові фанатів, отримав такого собі ляпаса, раптового й неочікуваного, й тим ще більш болючим. мені здається, його більше вразила реакція глядачів й їх подальше звинувачення в неправильності виступу, ніж затримка поліцією та ФРБ.
та його смерть, про мене, була його звільненням. він втомився від цього світу та сцени, де був не Джим, а Джимбо, який призвів до того, що люди ходили не задля музики, а задля споглядання шоу, тому його смерть — його свобода. тим більше бути третім в "Клубі 27", чи не цього хотів поет?
також мені жаль Роббі, Рея та Джона. вони ж не були винні в тому, що Джим не міг себе контролювати, адже в той же час вони втрьох відмовилися від наркотиків, яких спочатку вважали шляхом до просвітлення, й знайшли цей шлях в медитації, яка, я впевнена, допомагала їм більше, ніж випивка, ЛСД та кислота. вони намагалися будь-якими способами підтримувати друга, але всі його шкідливі звички розділили їх, створили прірву, яку дуже важко було перетнути.
та попри все, хоч група й розпалася, але вони ще й досі є відомими, навіть культовими, й вони всі, хочеться на це сподіватися, досягли спокою та миру з самими собою
правду кажучи, мені жаль Моррісона. про мене, він не був готовий до слави, точніше до її наслідків. ставши популярним, він припинив вважати себе простою людиною й став почуватися Богом, й тому його так підкосив той виступ в Маямі, де він, звикший до любові фанатів, отримав такого собі ляпаса, раптового й неочікуваного, й тим ще більш болючим. мені здається, його більше вразила реакція глядачів й їх подальше звинувачення в неправильності виступу, ніж затримка поліцією та ФРБ.
та його смерть, про мене, була його звільненням. він втомився від цього світу та сцени, де був не Джим, а Джимбо, який призвів до того, що люди ходили не задля музики, а задля споглядання шоу, тому його смерть — його свобода. тим більше бути третім в "Клубі 27", чи не цього хотів поет?
також мені жаль Роббі, Рея та Джона. вони ж не були винні в тому, що Джим не міг себе контролювати, адже в той же час вони втрьох відмовилися від наркотиків, яких спочатку вважали шляхом до просвітлення, й знайшли цей шлях в медитації, яка, я впевнена, допомагала їм більше, ніж випивка, ЛСД та кислота. вони намагалися будь-якими способами підтримувати друга, але всі його шкідливі звички розділили їх, створили прірву, яку дуже важко було перетнути.
та попри все, хоч група й розпалася, але вони ще й досі є відомими, навіть культовими, й вони всі, хочеться на це сподіватися, досягли спокою та миру з самими собою